Вулиці Житомира - Новини Житомира

Вулиці Житомира - Новини Житомира https://zt-news.org.ua/ uk Оперативно про головне! Вулиця Агрономічна https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=5826 https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=5826 5826 Вулиці Житомира Mon, 01 Feb 2016 17:25:27 +0200

Знаходиться у житловому масиві Довжик. Забудова сформувалася у першій пол. ХХ ст., сучасна забудова триває і понині...]]>

Знаходиться у житловому масиві Довжик. Забудова сформувалася у першій пол. ХХ ст., сучасна забудова триває і понині. З'єднує вулицю Нескорених з Сінокісним проїздом.. Довжина - 850 м. Сучасна назва надана у 1993 році і обумовлена тим, що на початку вулиці знаходяться організації, фірми і бази, які обслуговують сільськогосподарські підприємства і фермерів.]]>

Вулиця Велика Бердичівська https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=5836 https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=5836 5836 Вулиці Житомира Tue, 26 Jan 2016 21:32:48 +0200

Знаходиться у центрі Житомира та в районі Путятинки і Смолянки.
Виникла не пізніше ХVII ст. як шлях, що вів із Житомирського замку в напрямку c. Станишівки, а далі — через Тетерів — в напрямку Бердичева. У XVIII ст. була відома під назвою Великий Станишівський Шлях. Забудова почалась в центральній частині міста та поступово просувалася у східному напрямку і в основному сформувалася на початку ХХ ст. у тому вигляді, в якому є і сьогодні (окрім сучасних повоєнних будівель). Починається від Соборного майдану і закінчується на Смолянському майдані, проходить через майдан Корольова. Довжина 3,2 км.

У 1781 р. вулиця закінчувалась на межі сучасного майдану Корольова. Чіткої лінії забудови не було, в окремих місцях ширина вулиці сягала 85,5 м. У 1852 р. фактична забудова вулиці закінчувалася на межі сучасної вул. Шевченка, а вже наприкінці 1850-х років міська межа перемістилася до району сучасної міської лікарні № 1. У 1882 р. було побудовано Бердичівське шосе, яке напряму зв'язало Житомир з Бердичевом, минаючи Станишівку і Кодню. Відтоді роль частини вулиці Великої Бердичівської на відтинку між нинішніми вул. Льва Толстого і Смолянським майданом, стала другорядною, що вплинуло на її забудову. Й досі тут збереглися маленькі будиночки, що є характерним для вулиць передмістя.

Наприкінці ХVIII-поч. ХХ ст. називалася вулицею Українською. Назва пояснюється тим, що за часів перебування міста під Річчю Посполитою польські можновладці вважали, що Україна розпочинається на південь від Тетерева і дали вулиці відповідну компасну назву, підкреслюючи тим самим, що Житомир ще знаходиться у Польщі. З укріпленням російської влади на Волині й офіційним затвердженням Житомира губернським центром (1804 р.) вулиця дістала нову «нейтральну» назву (компасний топонім) Велика Бердичівська (вперше в документах зустрічається у 1830-х роках).

Прийменник «велика» означав, що була ще й Мала Бердичівська. У 1919 р. тимчасово носила назву вулиця Петлюри (був також інший варіант — вулиця Квітки-Основ'яненка). З 1920 по 1990 рік вулиця Велика Бердичівська називалася вулицею Карла Маркса (у період німецько-фашистської окупації з 1941 по 1943 роки називалася вулицею Гімлера (1941 р.), з 1942 по 1943 рр. — Головною). У радянський період вулиця топографічно в міру розширення міської межі «приєднувала» до себе самостійні вулиці, які були її продовженням в напрямку Станишівки, а згодом і нові вулиці, що вели у Східний промвузол. У 1957 р. до неї влилися і перестали існувати вулиця Липки, Перша та Друга Смолянка; у 1971 р. — хутір Солдатська Слобідка, с. Станишівський Поруб (тодішня головна вулиця села — Леніна) та безіменна дорога на Слободу-Селець.

Наприкінці 1980-х років вул. Карла Маркса «дотягнулася» до заводу силікатних виробів, хоча він фактично вже знаходився на зовсім іншій вулиці — Промисловій. Тоді формальна довжина вул. Карла Маркса сягнула 9,2 км. Під час початку упорядкування топонімічного ландшафту Житомира, у 1991 р. вулиці Карла Маркса було повернуто її попередню назву Велика Бердичівська в межах, в яких вона була такою у 1920-х роках (виняток становить частина вулиці між вул. Льва Толстого і Смолянським майданом, яку вирішили не дрібнити, тому і не повернули шматочкам цього великого кварталу двох старих назв: вулиці Липки і 1-а Смолянка). Інші самостійні частини вул. Карла Маркса були відповідно названі: вулиця Івана Гонти і вулиця Слобідська. Ці три вулиці розділяють майдани: Смолянський та Станишівський, які існували і раніше, але були безіменними. З 1958 по 1974 рр. трамвайний рух здійснювався лише на відрізку Великої Бердичівської між вул. Льва Толстого і Смолянським майданом. У 1974 р. цю останню ділянку трамвайної лінії було теж демонтовано. У 1966 р. на вулиці Великій Бердичівській було відкрито тролейбусний рух.

]]>

Вулиця Дмитра Донцова (Адмірала Щастного) https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=5835 https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=5835 5835 Вулиці Житомира Tue, 26 Jan 2016 21:01:38 +0200

Нова вулиця в центрі міста. Складається із частин колишніх вулиць Лазо і Театральної та нової прорізаної між ними ділянки (1979 р.). З'єднує вул. Черняховського і Пушкінську...]]>

Нова вулиця в центрі міста. Складається із частин колишніх вулиць Лазо і Театральної та нової прорізаної між ними ділянки (1979 р.). З'єднує вул. Черняховського і Пушкінську. Довжина - 450 м.

Назва першої частини вулиці (колишня вул. Лазо) відома з 1781 року як вулиця Тісна. У ХІХ ст. - Малочуднівська вулиця. Ця назва пояснюється тим, що у ці часи вулиця виходила на Велику Чуднівську (тепер Черняховського) і була стосовно останньої - другорядною.

Назва другої частини вулиці (колишній кінець вул. Театральної) у 1781 р. - Глиняна вулиця. Та частина вул. Адмірала Щастного, в якій знаходився будинок його родини (сучасний №20), у другій пол. ХХ ст. мала назву провулок Щастного.

У 1919 р. була здійснена спроба перейменувати вулицю на честь Куліша, але назва не закріпилася.

За радянських часів перейменована на честь більшовика Сергія Лазо. Назва була абстрактним топонімом, оскільки С. Лазо ніяким чином не пов'язаний з Житомиром.

У 1992 р. дістала назву на честь уродженця Житомира адмірала Балтійського флоту Олексія Щастного, який у 1918 р. врятував від льодового полону більше 300 кораблів Російського флоту, але згодом став першою жертвою Червоного терору. О. М. Щастний народився і жив на цій вулиці.

З 1974 р. на вулиці здійснюється тролейбусний рух (маршрут №5), з 1979 р. маршрути №5А, 9, 15А. З 2018 року - Н5.

Розпорядженням губернатора Сергія Машковського від 20 травня 2016 року «Про перейменування топонімічних об’єктів та демонтаж пам’ятників та пам’ятних знаків у Житомирській області» (згідно із Законом «Про декомунізацію») вулиця Адмірала Щастного в Житомирі перейменована на вулицю Дмитра Донцова.

Відтепер вулиця названа на честь видатного українського державного та політичного діяча, публіциста, філософа, ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова.

]]>

Провулок Михайла Кудрицького https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=1974 https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=1974 1974 Вулиці Житомира Sun, 23 Jun 2013 22:27:27 +0300

Провулок Михайла Кудрицького знаходиться поблизу перетину вулиць Мунуільського та Леваневського...]]>

Провулок Михайла Кудрицького знаходиться поблизу перетину вулиць Мунуільського та Леваневського. До 1992 року називався провулок Шкільний. У 1992 році був названий на честь Михайла Петровича Кудрицького українського метеоролога, одного з організаторів метеорологічної мережі на території України, який проживав у цьому провулку.

]]>

Вулиця Кафедральна https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=1603 https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=1603 1603 Вулиці Житомира Sun, 07 Apr 2013 18:37:31 +0300

Вулиця Кафедральна на Замковій горі - це початок стародавньої дороги від воріт дерев'яного замку-фортеці Житомир в напрямку Радомишля через село Вереси, а далі - до Києва...]]>

Вулиця Кафедральна на Замковій горі - це початок стародавньої дороги від воріт дерев'яного замку-фортеці Житомир в напрямку Радомишля через село Вереси, а далі - до Києва. Коли східніше замку став формуватися посад (поселення за стінами замку) ця дорога поступово забудовувалася, і вийшла перша вулиця посада, яка стала потім головною вулицею середньовічного міста Житомира. У 1971 році під час риття траншеї на цій вулиці була знайдена свинцева князівська печатка, що належала дружині князя Костянтина Всеволодовича і датується в межах 1205 - 1208 років. Костянтин Всеволодович (1186 - 1218) був правнуком Володимира Мономаха, онуком Юрія Долгорукова і старшим сином Великого князя Володимирського Всеволода Юрійовича. Коли Костянтину було всього десять років, батько одружив його з дочкою князя Смоленського Мстислава Романовича. Звали її Ганна (у чернецтві - Агафія). У 1205 році батько відправив Костянтина на три роки в місто Новгород, після дав йому у володіння Ростов з Ярославлем і Угличем і ще інші міста. Після смерті батька Костянтин Всеволодович, перемігши свого молодшого брата в кровопролитному битві, в 1216 році проголосив себе Великим князем Володимирським, але не встиг насолодитися плодами своєї перемоги і через два роки помер. Старовинні історіографи нагороджували його епітетами «Мудрий» та «Добрий». Через два роки, в 1220 році померла його дружина Ганна Мстиславівна, яку ми повинні дякувати за те, що під час візиту в Житомир вона втратила свою княжу печатку, що дало нам можливість дізнатися вік цієї найдавнішої вулиці - понад 800 років. Перша відома назва вулиці на карті міста 1781 - Київська, що пояснюється її напрямком. Як вона називалася раніше невідомо, оскільки до XVIII століття вулицях офіційні назви не давали. Тоді вона починалася від замку і закінчувалася біля головних міських воріт у вигляді кріпосної вежі з бутового каменю з широким проїздом (біля нинішнього 12-поверхового будинку). Зображення цих воріт збереглося на гербі міста Житомира, розробленого на підставі старовинного герба і затвердженого Указом Катерини II від 17 січня 1796 року. Ворота були у високому земляному валу, що захищав місто з боку нинішньої Соборної площі, а перед валом - глибокий рів, заповнений водою. Через рів до воріт для в'їзду в місто перекинули підйомний міст. На першому з відомих нам планів міста Житомира, датованого 1781 роком, видно, що Київська вулиця виходила на центральну площу Ринок, що сформувалася в XVI - XVII століттях. У другій половині XIX століття цю площу перебудували під Воздвиженський ринок, а тепер тут сквер. Довжина вулиці тоді була 190 метрів, ширина близько 17 метрів. На вулиці знаходилася поліцейська частина, міське училище, лавки, близько 20 житлових будинків і дерев'яна православна церква. Коли і ким ця церква була побудована невідомо. Приблизно в XVII столітті. Викладач Волинської духовної семінарії Микола Іванович Теодорович в першому томі книги "Історико-статистичний опис церков і приходів Волинської єпархії", виданої в 1888 році, називає її «Церква в ім'я Воздвіженiя честнаго і Животворчого Хреста Господнього». У відношенні назви церкви, то в літературі зустрічається й інша назва «Троїцька козача церква». Мабуть воно більш давнє. Під нашаруванням грунту біля цієї церкви недавно був знайдений кам'яний хрест часів козарлюга. За легендою він був встановлений на братській козацькій могилі після бою біля головних воріт замку, а біля могили потім побудували церкву. На хресті древній напис, яку розшифрували, як «Бережи Господи град сей від злих бусурман і всякої нечисті». Ця церква була головним православним храмом середньовічного Житомира. У 1797 році її відвідав намісник генерал-аншеф Тимофій Іванович Тутолмін, у 1816 році - імператор Олександр I. Микола Іванович Теодорович склав опис церкви за станом на 1888: «Дерев'яна, Вь стінах мало міцна, а Вь основанiі абсолютно ветха, близька Кь разрушенiю. При ній - тепла церква - в ім'я святий. і чуд. Миколая, влаштована Вь ніжнем' поверсі дзвіниці. Вь церквах начиння достатньо. Земля - приналежна церкви - 1) садибна Вь 746 кв. саж., включаючи сюди погост церковний і землю, що відійшла під Замкову вулицю ... ». Замкова вулиця на церковній землі, про яку писав Теодорович, сформувалася наприкінці XVII - початку XVIII століття під стінами замку. Починалася вона від Київської вулиці і закінчувалася тупиком над урвищем річки Кам'янка. На початку XIX століття Замкова вулиця злилася з Київської та отримала загальне з нею назва - Замкова вулиця, початок якої було вже біля головних міських воріт. А Київської вулицею тоді назвали Велику дорогу на Вереси. У середині XIX століття колишню Київську вулицю знову від'єднали від нижньої Замковій і назвали Кафедральній, оскільки на на неї виходила площа з кафедральним костелом св. Софії. Два з половиною сторіччя ця площа була офіційно безіменною. У 1989 році її назвали чомусь Замковій, хоча драматург Іван Кочерга у п'єсі «Алмазний жорна» називав цю площу Кафедральній, що більш логічно. А назву Замкова належало іншій площі на Замковій горі, більше відомої як Воздвиженська. У будинку купця Кашперівський на розі Кафедральної вулиці і Замковій площі у першій половині XIX століття перебувала Волинська губернська друкарня. Після входження Житомира до складу Російської імперії в 1793 році в кінці вулиці над урвищем побудували великий двоповерховий дерев'яний губернаторський будинок, прозваний тоді "Королівським палацом". Після того як цей будинок випадково згорів у 1804 році, на його місці почали будувати двоповерхову будівлю магістрату в стилі палацового ренесансу. Починаючи з XVIII століття, магістрат розміщувався в дерев'яному будинку на місці нинішнього краєзнавчого музею, а в 1807 році він переїхав в це нова будівля. Магістрат виконував функції найвищого органу місцевого самоврядування і діяв на основі Магдебурзького права, наданого місту Житомиру ще в 1444 році. У цій будівлі магістрат розміщувався майже пів сторіччя, а після його скасування будівля використовувалася як житлового будинку з лавками і магазинами на першому поверсі. У 1897 році з ініціативи настоятеля церкви протоієрея Олександра Селецького поряд з уже старої дерев'яної почали будівництво нової Хрестовоздвиженської церкви. Проект склав член-кореспондент Петербурзького товариства архітекторів професор архітектури Адам-Арнольд Карлович Енш (1866 - після 1914). У 1895 - 1898 роках він був головним архітектором міста Житомира та молодшим інженером Будівельного відділу Волинського губернського правління. На будівництво з прихожан зібрали трохи більше 3000 рублів, Синод виділив 62890 рублів. Вранці 10 грудня 1900 при збігу безлічі городян і в присутності соборного духовенства новий храм був освячений архієпископом Волинським і Житомирським Модестом (Стрельбицький). Обряд освітлення закінчився в 11:00. Після було проведено "хресний хід" навколо храму. У літургії взяв участь губернатор Йосип Якович Дудін-Барковський. На урочисте відкриття зібралося стільки народу, що храм не зміг вмістити й половину бажаючих. Парафіяни заповнили всі прилеглі вулиці. З приходом до влади більшовиків у 1920-х роках Кафедральну вулицю перейменували в Кооперативну (при НЕП тут було кілька кооперативів). З лівого боку вулиці поряд з будівлею колишнього магістрату (якраз навпроти церкви) побудували критий павільйон для Воздвиженського ринку. Хрестовоздвиженську церкву на початку 1930-х років закрили і зняли з куполів хрести. Під час Другої світової війни більшість будівель було зруйновано. На руїни перетворилися пам'ятки історії, архітектури, культури. На лівій стороні вулиці уцілів тільки критий павільйон ринку. Його знесли в середині 1950-х при будівництві будівлі Обкому партії (нині Будинок правосуддя) та реконструкції Воздвиженського ринку під сквер. Будівля магістрату сильно постраждало у 1941 році, але, оскільки воно було пам'яткою архітектури державного значення, у 1951 році відновлено. Використовувалося як житлового будинку. Це історичне будівля збереглася до наших днів. Його нинішня адреса - вулиця Кафедральна, 3. Будівля нещодавно відремонтували, і планується розміщення в ньому картинної галереї. На правій стороні вулиці вціліли Хрестовоздвиженська церква (яку після звільнення міста огородили високим дерев'яним парканом і перетворили на склад бакалійної бази), два житлових будинки та одноповерхова будівля торгового ряду з дванадцяти лавок (після реставрації залишилося одинадцять лавок). Будівля торгового ряду - це фрагмент торгових периметральних рядів середньовічної площі Ринок, єдиний збережений пам'ятник середньовічного посада. До речі, одна з цих крамниць на рубежі XIX - XX століть належала Мойсею Аверяновічу Любович - батькові відомого державного діяча, публіциста, наркома пошти і телеграфів РРФСР і СРСР Артемія Любовича. Артемій Мойсейович в дитинстві працював «хлопчиком» в батьківській лавці (заарештований в червні 1937 року, засуджений в червні 1938 року до вищої міри покарання, реабілітований у 1956 році). Уцілів і єдиний триповерховий житловий будинок середньовічного Житомира з торговими лавками на першому поверсі, але його знесли у 1994 році нові господарі нашого міста, щоб терміново побудувати на його місці будівля для офісів і розваг. Ось що пише про це краєзнавець Георгій Мокрицький: «Певний час тут галі зберігалась одна-єдина вціліла Старовинна будівля майдану з 1,5-метровими стінамі, в Який знаходівся ЖЕК № 1. Потім її знеслі ... Ніхто навіь НЕ встіг сфотографуваті. Така вісь не Дуже весела частка ... ». Я встиг сфотографувати цю будівлю, і коли воно ще було ціле, і під час його руйнування. У 1977 році вулиця отримала нову назву - вулиця Комарова в честь трагічно загиблого космонавта Володимира Комарова. У 1985 році з Хрестовоздвиженської церкви прибрали склад бакалійної бази. Звільнилося будівлю церкви по непотрібності вирішили знести, і вже навіть була дана команда місцевому гарнізону підірвати його, але потім все ж вирішили використати будівлю під музей природи. У 1987 році закінчили реконструкцію церкви під музей. У колишньому вівтарі відтворили куточок природи з опудалами різних птахів і тварин, а на місці нижнього храму встановили скелет мамонта і помістили колекцію мінералів та корисних копалин Житомирській області. У 1992 році вулиці повернули її колишню назву - Кафедральна вулиця. 27 вересня 2011 на Кафедральній вулиці проходив церковне свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього. На цьому святі, на якому взяли участь кілька сотень житомирян, керівники міста та області офіційно передали стародавній Хрестовоздвиженський храм, де ще знаходиться музей природи, у власність Житомирської єпархії Української православної церкви Московського патріархату. На головному куполі церкви встановили хрест, який був освячений єпископом Житомирським і Новоград-Волинським Никодимом.

]]>

Вулиця Старовільська https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=1595 https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=1595 1595 Вулиці Житомира Sat, 06 Apr 2013 09:16:35 +0300

Тиха вулиця Старовільська в Житомирі це частина стародавньої гужової Вільської дороги від Житомирського замка через Вільськ в містечко Черняхів...]]>

Тиха вулиця Старовільська в Житомирі це частина стародавньої гужової Вільської дороги від Житомирського замка через Вільськ в містечко Черняхів. Вільськ нині село Черняхівського району, а колишнє містечко Черняхів - селище міського типу, районний центр Житомирської області. В XVII столітті дорогу почали забудовувати, і вийшла вулиця, яку назвали Черняховською. На початку XIX століття вона починалася від головних воріт середньовічного Житомира, які знаходилися на початку нинішньої Кафедральної вулиці (колишня Київська), і закінчувалася в районі нинішньої площі Короленко (тоді тут була міська межа, і стояв міський шлагбаум). А далі переходила в звичну гужову дорогу, яка вела через нинішні Метеорологічний провулок, вулицю Котляревського і вулицю Максютова в село Вільськ, а далі в Черняхів. В середині XIX століття була прокладена Брест-Литовська шосейна дорога, яка в межах міста Житомира стала продовженням Черняховської вулиці від нинішньої площі Короленко до нинішньої площі Звільнення. На початку другої половини XIX століття від нинішньої Соборної площі до нинішньої площі Короленко прорізали нову вулицю. Її, разом з частиною Черняховської вулиці (між нинішніми площами Короленко і Звільнення), назвали Вільско-шосейною, потім Великою Вільською вулицею. Після багатьох перейменувань вона тепер називається вулицею Перемоги. Відрізану частину Черняховської вулиці, що залишилася, назвали Старовільською вулицею. Це тепер від вулиці Якіра починається Старовільська, а ще півтора століття назад це була середина вулиці. Початок її від нинішньої Соборної площі до вулиці Якіра був ліквідований в другій половині XIX століття. А в тому місці, де тепер починається вулиця Старовільська, раніше була Подільська площа, від якої починалася і Подільська вулиця. Подільська площа була забудована і зникла після прорізки нової дороги на Вільськ, а початок Подільської вулиці в 1977 році перейменували на вулицю Якіра. В 1919 році Старовільська тимчасово називалася вулицею Єкатеринославською, потім знову Старовільською. В 1928 році міськрада ухвалила рішення про увічнення пам'яті видатного єврейського письменника, вчителя Шолом-Алейхема Менделі Мойхер-Сфоріма (1835 - 1917), який жив і працював в Житомирі 12 років і (як сказано в архівному документі) мав великі заслуги перед єврейським трудовим народом і жив на вулиці Старовільській.

Рішенням міської ради, зокрема, вулицю Старовільску було перейменовано на вулицю Менделі, а міській школі № 28 надано його ім'я. Але через помилку чиновників в документах (і на табличках) замість вулиця Менделі; писали вулиця Менделя і це було суттєвою помилкою, що зіграла згодом в долі цієї назви фатальну роль. Адже помилковий варіант адресував не до прізвища єврейського письменника Менделі, а зовсім іншого прізвища чеського вченого-генетика Грегора Менделя. І, коли у Радянському Союзі розпочалося гоніння на псевдонауки - генетику та кібернетику (початок 1950-х р.), вулиці імені ворожого псевдонауковця; Менделя знову повернули стару назву Старовільська;. В 1967 році до 50-річчя радянських органів держбезпеки за представленням міськвиконкому КПУ вулицю безпідставно перейменували у вулицю Чекістів. Нарешті, в 1995 році їй знову повернули колишню назву - вулиця Старовільська. На самому початку вулиці, на розі з Подільською вулицею (тепер - Якіра), в 1950-х роках стояла пивна Межирічера. Під час Другої світової війни всі будівлі на початку правої сторони вулиці (майже до нинішньої вулиці Ольжича) були повністю зруйновані. На початку 1950-х років, не розібравши вщент фундаменти старих будівель, побудували декілька нових житлових двоповерхових будинків. Через декілька років в місцях перетину із старими фундаментами стіни дали тріщини. Тепер ці будинки знаходяться в аварійному стані. Відремонтувати в даному випадку їх практично неможливо. Доцільно їх знести і побудувати нові.

Колишній будинок поміщиці Коляновской.

]]>

Вулиця Мала Бердичівська https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=1594 https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=1594 1594 Вулиці Житомира Fri, 05 Apr 2013 06:58:18 +0300

Мала Бердичівська - знаходиться в центрі міста. Сформувалася в XVIII столітті із стародавньої дороги від Рибних воріт Житомирського замку у напрямі Бердичева через Станишівку. Тому першою її назвою на мапі міста 1781 року було Бердичівська вулиця. На початку XIX століття втратила роль головної дороги на Бердичів (з'явилася Велика дорога на Станишівку, що стала потім Великою Бердичівською вулицею), і була перейменована на Малу Бердичівську. При радянській владі називалася Комсомольською вулицею. В 1993 році їй повернули колишню назву Мала Бердичівська. Вулиця дійсно мала, довжина її всього 510 метрів. Але скільки тут жило видатних людей! На цій вулиці майже кожний будинок пам'ятник історії.

]]>

Вулиця Лермонтовська https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=1591 https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=1591 1591 Вулиці Житомира Thu, 04 Apr 2013 06:15:51 +0300

Починається Лермонтовська вулиця в центральній частині стародавнього Житомира біля одного з символів міста - старої Водонапірної башти...]]>

Починається Лермонтовська вулиця в центральній частині стародавнього Житомира біля одного з символів міста - старої Водонапірної башти. Почала забудовуватися в кінці XVIII століття. Старі будівлі в основному збереглися. До 1914 року називалася Банною вулицею, оскільки вела до єврейських суспільних лазень, які знаходилися на лівому березі річки Кам'янка в районі нинішнього 4-го Чуднівського провулка. В 1914 році, до сторіччя з дня народження видатного російського поета і прозаїка Михайла Юрійовича Лермонтова, вулиця одержала нову назву - Лермонтовська вулиця. В 1919 році тимчасово називалася вулицею Олеся - на честь відомого українського письменника і поета Олександра Олеся (1878 - 1944), який неодноразово бував в Житомирі. Назва не прижилася. При будівництві нового комплексу Зеленого театру (Ракушка) в 1980-х роках Лермонтовську відрізали від набережної річки Кам'янка. Тепер довжина вулиці всього 310 метрів, і закінчується вона на вулиці Петровського.

]]>

Вулиця Пушкінська https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=1586 https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=1586 1586 Вулиці Житомира Wed, 03 Apr 2013 06:57:03 +0300

Одна із старих вулиць стародавнього міста Житомир. Історична назва Пушкінської вулиці вулиця Зелена (поряд на Петрівській горі тоді був зелений гай)...]]>

Одна із старих вулиць стародавнього міста Житомир.

Історична назва Пушкінської вулиці вулиця Зелена (поряд на Петрівській горі тоді був зелений гай). Це була стародавня дорога з Петрівської гори в Передмісті (так називалася місцевість в районі нинішньої площі Корольова). Коли дорога почала забудовуватися в XVIII столітті, то з неї вийшли дві вулиці Зелена і Глиняна (нинішня вулиця Театральна).

Зелена вулиця починалася на Петрівській горі (де і тепер), і закінчувалася тупиком перед садибою адвоката Словацького дядьки видатного польського і українського поета Юліуша Словацького. Садиба Словацького знаходилася в районі нинішнього Нового бульвару. В першій половині XIX століття вулицю продовжили до Великої Бердичівської вулиці, а в другій половині XIX століття, коли проклали нові вулиці Молчанівську (тепер Новий бульвар) і нинішній Старий бульвар, то Зелена вулиця від Молчанівської зробила поворот на південь, закінчуючись на Старому бульварі. Тоді ж вона і змінила назву на Жандармську (тут знаходилася губернська жандармерія). З часом почало формуватися продовження Жандармської вулиці від нинішнього Старого бульвару до Монастирської (тепер Шевченко) вулиці. Це нове продовження одержало назву Новожандармської вулиці, а стара її частина стала називатися Старожандармською вулицею.

В 1899 році (до сторіччя з дня народження А.С. Пушкіна) обидві вулиці об`єднали в одну під назвою Пушкінська вулиця, яка з такою назвою існує і до тепер. На Пушкінській вулиці багато пам`ятників історії і архітектури. Довжина її 2 кілометри.

]]>

Вулиця Покровська (Щорса) https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=1579 https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=1579 1579 Вулиці Житомира Tue, 02 Apr 2013 06:18:30 +0300

Одна із найдовших вулиць Житомира – Покровська (колишня Щорса). Її довжина – майже шість з половиною кілометрів. Частина цієї вулиці з’явилась на планах міста ще на початку 18 століття. Окрім основної крошенської магістралі – вулиці Покровської – існує в місті ще шість однойменних провулків.

Історична забудова вулиці сформувалась ще у другій половині ХІХ століття. Частина нинішньої Покровської від перехрестя вулиці Степана Бендери (раніше Чапаєва) до міської межі є давньою дорогою з Житомира до села Крошня.

Тоді цей шлях називали Крошенським. Починався він із сучасного майдану Перемоги. У середині ХІХ з’являється новий генплан міста, і вулиця Крошенська була виведена на Київську, а частина, що вела до майдану Перемоги, ліквідувалась. У той час дорога з Крошні, а далі до містечка увійшла до поштової дороги на Санкт-Петербург.

Історія назви

Сучасна вулиця Покровська за останні 200 років свого існування часто змінювала назву. У середньовічному Житомирі майже усі вулиці отримували назву того міста, до якого вони вели.

Так по Житомиру вже тоді були розкидані вулиці Великий Шлях на Вереси (нині Київська), Бердичівська та Крошенська. Але коли була створена нова поштова дорога, Крошенська перейменувалась на Петербурзьку.

У 1812 році вона закінчувалась у районі сучасної вулиці Лесі Українки. З часом вулиця стала називатись Великою Петербурзькою. Також тоді існувала і Мала Петербурзька. Зараз це вулиця Львівська. У 1914 вона стала Петроградською. У 1919 році почались спроби перейменування вулиці на Галицьку, але усі ці спроби закінчились провалом.

Уже в 1920 вона стала вулицею Щорса. Названа в честь більшовицького військового ватажка Миколи Щорса. Георгій Мокрицький у своїй книзі «Енциклопедія. Вулиць Житомира» пише, що Микола Щорс жив та служив у нашому місті.

Але багато істориків сперечаються: Щорс опосередковано пов’язаний з Житомиром. Він загинув 1919 року поблизу Коростеня. І загибель цього полководця і досі викликає ряд дискусій.

У 1941 вулиця отримала назву Велика Коростенська. Але і ця назва довго не прижилась. З 1944 року – знову повернула свою попередню назву - Щорса. З часом до міста приєднується села Крошні, і вулиця отримає своє продовження.

Сучасна вулиця є найдовшою у місті. Тягнеться вона від центральної Київської аж за переїзд на Крошні.

У 2005 році була ще одна спроба перейменувати цю вулицю. Депутати хотіли дати їй ім’я Михайла Грушевського.

Відповідно до розпорядження міського голови Сергія Сухомлина та на прохання мешканців вулиці з 19 лютого 2016 року вулицю Щорса перейменували на Покровську. Відтепер вулиця названа на честь свята Покрови Пресвятої Богородиці, релігійна громада церкви якої знаходиться на цій вулиці.]]>

Вулиця Малинова https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=1576 https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=1576 1576 Вулиці Житомира Mon, 01 Apr 2013 05:13:16 +0300

Знаходиться у завокзальній частині міста. Сформувалася у 1960-х роках...

]]>

Знаходиться у завокзальній частині міста. Сформувалася у 1960-х роках. Починається від 1-го Мар’янівського пров. і закінчується на вул. Бугайченка.
Довжинана — 1 км. Була безіменною до 1995 р.

]]>

Старий Бульвар https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=1572 https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=1572 1572 Вулиці Житомира Sun, 31 Mar 2013 09:21:36 +0300

Старий бульвар - комплексний історико-архітектурний пам'ятник, улюблене місце прогулянок і відпочинку багатьох поколінь житомирян. Бульвар дійсно старий...]]>

Старий бульвар - комплексний історико-архітектурний пам'ятник, улюблене місце прогулянок і відпочинку багатьох поколінь житомирян. Бульвар дійсно старий. Йому вже сто сорок років. Сотні людей щодня гуляють по його алеях. Бульвар це частина міського життя, його традицій, а історія бульвару - одна із сторінок історії Житомира. До 1863 року тут, між вулицею Великою Бердичівською і річкою Тетерів, було Дівоче поле, яке належить жіночому католицькому монастирю сестер-шаріток, а після ліквідації монастиря поле перейшло у відання Приказу громадської опіки.

Газета «Життя Волині» в одній зі своїх публікацій на початку ХХ століття так описує історію закладки бульвару: «Так, Житомир може похвалитися своїми бульварами, які він отримав завдяки градоправителів Петру Аполлоновичу Грессеру, по думці якого були влаштовані в сімдесятих роках минулого століття. Там де були бульвари, була величезна площа, так зване "Дівоче поле". Пустир цей був розпланований під особистим наглядом П.А. Грессера ... Такими бульварами, як наш, не може похвалитися жодне місто в Росії, за винятком тільки Риги ». Тут слід уточнити, що дійсний статський радник Петро Аполлонович Грессер був не «градоправителів», а з 1871 по 1878 рік Волинським губернатором. А розпланований бульвар був відповідно до Генерального плану забудови Житомира 1847 року. За цим же планом бульвар повинен був ще пройти по нинішніх вулицях Івана Кочерги, Московської, Лесі Українки та Короленка, з'єднавши річки Тетерів і Кам'янку. І ще - газета пише про декілька бульварах. Бульвар в Житомирі був тоді всього один, але складався з чотирьох частин, розділених кварталами перетинали його вулиць. І кожна його частина називалася в народі бульваром зі своєю назвою: "Перший бульвар", "Другий бульвар", "Третій бульвар", "Четвертий бульвар". Старожили міста і тепер ще їх так називають.

Грошей на будівництво бульвару не було. Засоби зібрали в міську казну за ініціативою житомирського чиновника Аполлона Коженовского (батько англійського письменника Джозефа Конрада). Гроші внесли і дідусь видатного українського композитора Бориса Лятошинського - міський лікар Леонтій Лятошинський і барон Іван Максиміліанович де Шодуар і ще багато житомиряни. У газеті «Життя Волині» була така замітка: «Для знову влаштованого бульвару була потрібна, звичайно, огорожа, але для пристрою такої не виявилося коштів в управской міській касі, яка страждає від народження цією" хворобою ". Згодом на виручку місту прийшов барон І.М. де Шодуар. Щедру пожертву барона дало можливість влаштувати необхідну огорожу і цим врятувати бульвари від неминучого при її відсутності знищення посаджених молодих дерев ».

Забудова бульвару почалася в кінці XIX століття найбільш багатими житомирянами. Тут побудували особняки з садибами міський голова Олександр Петрович Старосвітський, міський голова Іван Оскарович Доманівський, барон Іван Максиміліанович де Шодуар та інші представники міської еліти. В кінці 1940-х років значну частину Четвертого бульвару включили до складу міського парку, перед входом у який побудували колонаду і фонтан. У 1950-х роках при реконструкції бульвару красиву металеву огорожу алей замінили залізобетонної. Починаючи с1960-х років, поступово почали зносити одноповерхові особняки, а на їх місці будували житлові і громадські багатоповерхові будівлі. Корінна реконструкція бульвару відбулася в 1980 році при підготовці міста до зустрічі Олімпійського вогню. Залізобетонну огорожу знесли, алеї розширили за рахунок проїжджої частини і покрили їх бетонними плитками, побудували нові фонтани, встановили нові світильники, замінили частину зелених насаджень. Для фонтану на Другому бульварі та унікального фонтана «Каскад» в кінці бульвару використані для облицювання різнокольорові житомирські граніти і лабрадорит. Автори проекту реконструкції бульвару стали лауреатами Державної премії України в галузі архітектури, і серед них житомирські архітектори А. Зеленський і Н. Іванчук.

Одинадцять разів змінювали назву бульвару, притому назви були досить безглузді: «Ярославська вулиця», «Бульварна вулиця», «Вулиця Третього Інтернаціоналу», «Проспект Сталіна», «Вулиця імені П'ятдесятиріччя Великої Жовтневої соціалістичної революції» і т.п. Нарешті, в 1993 році він отримав красиву назву «Старий бульвар». От коротенько така історія у бульвару. А тепер пропоную прогулятися зі мною по Старому бульварі, ознайомиться з його визначними пам'ятками і їх історією. А щоб було зручно орієнтуватися, я як старий корінний житомирянин, буду називати кожну частину бульвару по-старому: «Перший бульвар», «Другий бульвар» і так далі.

Перший бульвар

На самому початку бульвару нас зустрічає Олександр Сергійович Пушкін. Це перший пам'ятник в нашому місті і третій пам'ятник Пушкіну в Російській імперії. Він встановлений до 100-річного ювілею поета у 1899 році. Скульптор пам'ятника житомирянин Генріх Олішкевіч, а архітектор Михайло Васильович БЕТАКОМ з Естляндской губернії (тепер Естонія). Ще за рік до святкування ювілею була створена спеціальна комісія, яка відповідала за ювілей. Одним із заходів комісії було заплановано встановити в місті бюст Пушкіна. Губернатор не підтримав цю ідею, а Міська дума дала дозвіл, але за кошти добровільних пожертвувань городян. Інтелігенція міста кошти зібрала. На фабриці Вайнштейна (тепер завод «Автозапчастина») був відлитий бронзовий бюст. Завдяки тому, що макет і ескіз пам'ятника були виготовлені Генріхом Олішкевічем безкоштовно, а п'єдестал був подарований місту, на спорудження пам'ятника пішло всього 600 рублів. На гроші, що залишилися вихованці Житомирського сирітського будинку під керівництвом свого викладача інженера-технолога А.А. Плотницького навколо пам'ятника зробили огорожу.

26 травня 1899 відбулося урочисте відкриття пам'ятника. На урочистостях, пов'язаних із цією подією, полум'яну промову виголосив письменник Григорій Мачтет. Їм же була написана стаття в газеті "Волинь", яка присвятила ювілею поета цілий номер. Інтелігенція міста поклала срібний вінок. Цей вінок зберігався в Житомирському музеї. Я його бачив у старій будівлі музею на Старовільской вулиці. При відкритті пам'ятника не обійшлося і без скандалу. Місцевий предводитель дворянства вважав за потрібне покласти на п'єдестал вінок зі стрічкою, на якій було написано: "Дворянин Пушкіну". Скандальна напис викликала обурення в пресі. Обговорення та засудження цього інциденту тривало досить довго. На відкритті пам'ятника дванадцятирічна учениця житомирської Маріїнської гімназії Віра Карафа-Корбут декламувала вірші Пушкіна. Вона пропрацювала вчителькою в школах Житомира більше 60 років і померла на 105-му році життя, залишивши про цю подію свої цікаві спогади та унікальну фотографію. Трагічним для пам'ятника став 1941 рік. На початку липня німці скинули бюст Пушкіна з п'єдесталу. Невідомі патріоти сховали його в підвалі міськкомунгоспу. У квітні 1946 року його там знайшли і повернули на місце. У 1979 році до постаменту пам'ятника додали триступеневий стилобат з лабрадориту, а біля пам'ятника встановили стилізовані під ретро часів Пушкіна світильники. Їх виготовили на Житомирському заводі верстатів-автоматів за зразком, привезеному з Ленінграда колишнім тоді секретарем міськкому КПУ Миколою Яковенко.

У серпні 1919 року тяжко хворого командира бригади 44-ої стрілецької дивізії Василя Боженка привезли в Житомир, де він помер 18 серпня в будівлі жіночої Маріїнської гімназії, в приміщеннях якої тоді розмістився перев'язувальний пункт 44-ї стрілецької дивізії. За офіційною версією Боженко помер від запалення легенів. Але є й інша версія, що його отруїли на залізничній станції Славута. Поховали Боженка 19 серпня в відповідності з його передсмертним бажанням на бульварі біля пам'ятника Пушкіну. А на наступний день місто зайняли Січові стрільці військ Директорії, вибівшіе більшовиків з міста. Могилу Боженка вони знищили. Куди поділося тіло точно не відомо. В юності я чув від старожилів, що тіло Боженка прив'язали до коня і повезли у бік Смолянки. У 1967 році біля пам'ятника Пушкіну поклали пам'ятну плиту з чорного полірованого лабрадориту в 7 метрах південніше того місця, де була його могила. На честь Василя Боженка два провулки в Житомирі на Корбутівка названі його ім'ям.

З лівого боку бульвару на розі з вулицею Великою Київської зберігся триповерховий Прибутковий будинок кінця XIX століття в архітектурному стилі еклектика. Прибуткові будинки будувалися спеціально для здачі приміщень в оренду, а самі господарі зазвичай жили на верхньому поверсі. У Житомирі збереглося кілька таких будинків. А наприкінці першого бульвару, теж з лівого боку, на розі з Пушкінською вулицею стоїть чотириповерхова будівля Управління МВС України в Житомирській області, побудоване в 1941 році. До початку війни не встигли тільки виконати обробку фасаду. Це зробили вже після війни. На першому поверсі цієї будівлі до 1960-х років перебував міський ЗАГС. Напроти цього будинку на алеї бульвару в 1997 році встановили пам'ятний знак загиблим працівникам органів внутрішніх справ з написом: «Солдатам правопорядку, які загінулі на бойовий посту. Схилах голови, смороду поляглі, захіщаючі нас ». З правого боку Першого бульвару старі будівлі не збереглися. На початку 1960-х років тут побудували два житлових будинки та школу № 12. У 1950-х роках у Житомир кілька разів приїжджав Московський пересувний цирк-шапіто, і розташовувався він зі своїм наметом якраз на тому місці, де тепер школа.

Другий бульвар

На початку алеї Другого бульвару в листопаді 1931 року спорудили пам'ятник Миколі Щорсу. Скульптура Щорса на високому п'єдесталі на весь зріст у шинелі, будьонівці і з біноклем в руці була виконана з бетону. Автори пам'ятника - скульптор П. Ульянов, архітектор Б. Кратко. 1-а Українська Радянська дивізія під командуванням Щорса 12 квітня 1919 в боях з військами Директорії захопила Житомир і протрималася тут до серпня 1919 року. У Житомирі базувався її штаб і тилові установи. У травні 1919 року Щорс створив в будівлі колишнього жіночого єпархіального училища на Пушкінській вулиці дивізійну школу Червоних командирів (в роки радянської влади і тепер тут гарнізонний Будинок офіцерів). Викладачем історії та географії в цій школі був Олександр Довженко - майбутній класик світового кінематографу.

15 серпня 1919 дивізія Миколи Щорса була об'єднана з сорок четвертим прикордонної дивізією під командуванням Івана Дубового, ставши 44-ю стрілецькою дивізією. Щорс став її начальником, а Дубовій заступником. А 30 серпня 1919 біля села Белошіца (нині село Щорсівка Коростенського району Житомирської області) Щорс був убитий за нез'ясованих обставин. Його застрелили в потилицю зблизька, імовірно з 5 - 10 кроків. Голову смертельно пораненого Щорса бинтував Дубовий. Щорс помер у нього на руках. Коли медсестра Богунського полку Ганна Розенблюм хотіла змінити пов'язку на голові вже мертвого Щорса, Дубовой не дозволив. Свідком загибелі Щорса був не тільки Дубовий. Поряд знаходилися командир Богунського полку Казимир Квятик і уповноважений Реввійськради 12-ї армії Павло Танхіль-Танхілевіч. Хто з них вистрілив невідомо, але ясно, що змова між ними був. Після вбивства Шорс Іван Дубовий знову став начальником 44-ї дивізії.

У 1923 році Дубовой служив в Житомирі і жив у кінці бульвару в двоповерховому будинку в Беккеровском провулку (нині Шодуаровскій). У 1935 році він написав книгу «Мої спогади про Щорса», де стверджував, що куля увійшла в скроню, а вийшла з потилиці, в той час як медекспертиза при ексгумації в 1949 році показала, що все було з точністю до навпаки: стріляли зі спини , притому з пістолета. У 1937 році Дубовой був заарештований за особистою вказівкою Сталіна та у 1938 році за вироком суду розстріляний. На бічній стороні п'єдесталу пам'ятника Щорсу був барельєф із зображенням бойових товаришів Щорса, серед них і Іван Дубовий. Довелося закрити барельєф дерев'яним щитом, з тим, щоб його якось видалити з барельєфа. Не встигли - почалася війна. При окупації міста німці пам'ятник підірвали. Після війни на фундамент колишнього пам'ятника поклали гранітну плиту з написом: «Тут буде відновлений пам'ятник герою громадянської війни Миколі Щорсу, зруйнований фашистами». Пролежала ця плита багато років. Потім її прибрали.

За вказівкою Сталіна мало кому відомого начальника дивізії Миколи Щорса канонізували і звели до рівня одного з головних героїв Громадянської війни. Все почалося з того, що Сталін запропонував Олександру Довженку зняти фільм про «українського Чапаєва». Після виходу кінофільму «Щорс» на екрани країни ім'ям Щорса стали називати вулиці, школи, кінотеатри, і навіть українське місто Сновськ перейменували на Щорс. Пам'ятники Миколі Щорсу спорудили більш ніж в десяти містах Росії, України і Білорусії. У шести містах з'явилися музеї, присвячені Миколі Щорсу, в тому числі і в житомирському Будинку офіцерів. У 1937 році житомирський театр був названий ім'ям Щорса. Школа-ліцей № 25, колишня Петроградська вулиця і ще шість провулків в Житомирі названі ім'ям Щорса.

З правого боку бульвару на розі з Пушкінською вулицею знаходився двоповерховий з мансардою будинок житомирського міського голови (з 1895 по 1897 рік) Олександра Петровича Старосвітські, побудований ним в кінці XIX століття. Із заповіту барона Івана де Шодуара відомо, що він до 1903 року жив у цьому будинку Старосвітські. Тут в 1903 році і було складено заповіт Шодуара, за яким вся його садиба (тоді ще будується з правого боку Четвертого бульвару) після його смерті передавалася в дарунок місту Житомиру. У 1994 році будинок знесли, зберігши частину зовнішніх стін. На його місці в 1995 році побудували нову будівлю, включивши в його фасади фрагменти стін старого будинку. Зараз у ньому перебуває компанія "Житомиробленерго", компанія «ВЛ-Телеком» і Перший інвестиційний банк. За ним - два житлових чотириповерхових будинки, побудованих в 1960-х роках.

А з лівого боку Другого бульвару на розі з Пушкінською вулицею за дуже високим дерев'яним парканом під відкритим небом перебував до 1960-х років літній кінотеатр. Звук кінофільмів на бульварі вечорами був добре чутний, а екран приховував паркан. Всю ліву частину Другого бульвару займає пам'ятник архітектури - будинок колишнього Окружного суду, побудованого в 1897 році за проектом відомого українського архітектора Володимира Безсмертного в стилі модернізованого бароко. У 1886 - 1893 роках Безсмертний працював в Житомирі у Волинському губернському будівельному відділі. Тепер тут Державний агроекологічний університет. Прибудови з обох боків до будівлі зроблені вже в наш час в 1980-х роках. Поруч пам'ятний знак викладачам і студентам, загиблим на фронтах Другої світової війни.

7 листопада 1922 в ознаменування 5-ї річниці Жовтневого перевороту на алеї бульвару напроти будівлі колишнього Окружного суду, що став тоді вже Палацом Праці (ще за життя В.І. Леніна) був відкритий пам'ятник Леніну. Бронзове погруддя відлили по моделі скульптора Генріха Олішкевіча, він же виготовив гранітний постамент. Це той же Генріх Олішкевіч, який був автором погруддя пам'ятника Пушкіну. В кінці 1960-х років в газеті «Советская культура» була надрукована замітка про те, що в держархіві Української РСР піонери розшукали фотознімок, що відобразив відкриття скульптурного погруддя Леніна в Житомирі 7 листопада 1922. Помістивши фотографію, газета забезпечила її наступним текстом: «Вдивіться в цей знімок, читач. Перед Вами - перша в нашій країні монументальна скульптура засновника Комуністичної партії і Радянської держави. Житомирський бюст був відкритий на честь 5-ї річниці революції біля Палацу Праці, де знаходився губернська рада профспілок. Бюст був виконаний з бронзи, для отримання якої бійці загону М. Щорса віддали гільзи і стару зброю ».

Третій бульвар

Третій бульвар починався від вулиці Миколаївській (тепер Фещенка-Чопівського) і закінчувався до кінця 1940-х років біля вулиці Дитячої комуни (колишня Синельниківська). З лівого боку бульвару колонада головного входу на центральний міський стадіон. Тут же були і каси стадіону. До війни на цьому місці було просто футбольне поле. Німці під час війни це поле знищили, а після війни військовополонені німці це ж поле і відновили. Але це ще був не стадіон. Почали будувати стадіон «Динамо» (тепер він називається «полiс») в 1951 році методом народного будівництва. Будували його всі підприємства міста під керівництвом заступника голови облвиконкому Василя Удовицького. У 1951 році на стадіоні вже було футбольне поле, бігові доріжки, трибуни, роздягальні, квиткова каса і контора. Взимку футбольне поле заливали під крижаний каток. В касі стадіону можна було отримати напрокат ковзани. Перша реконструкція стадіону була в 1959 році (замінили дерев'яні лавки), остання - в 1980 році з нагоди Олімпійських ігор (замінили всі). Тепер цей стадіон знаходиться в аварійному стані. Грошей на його реконструкцію поки не знайшли.

З правого боку Третього бульвару знаходилися одноповерхові особняки, які за радянської влади використовувалися під дитячі садки.

]]>

Вулиця Героїв Пожежних https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=1562 https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=1562 1562 Вулиці Житомира Sat, 30 Mar 2013 10:18:18 +0200

Вулиця Героїв Пожежних названа на честь житомирян-пожежників, які брали участь в ліквідації аварії на ЧАЕС, хоча до середини 1930-х років мала назву Ровенська вулиця...]]>

Вулиця Героїв Пожежних названа на честь житомирян-пожежників, які брали участь в ліквідації аварії на ЧАЕС, хоча до середини 1930-х років мала назву Ровенська вулиця. У радянські часи була перейменована на вулицю Д.Фурманова. На ній встановлений знак героям-пожежникам.

]]>

Вулиця Героїв Сталінграда (Театральна) https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=1563 https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=1563 1563 Вулиці Житомира Fri, 29 Mar 2013 08:17:21 +0200

У 1981 році вул. Театральна була перейменована в вул. Героїв Сталінграда...

]]>

У 1981 році вул. Театральна була перейменована в вул. Героїв Сталінграда;
У 1991 році вулиці було повернено назву «Театральна»;
У 2003 році одному кварталу вулиці (від пл. Перемоги до вул. Київської) було повернено назву «Героїв Сталінграда».
Знаходиться у центрі міста, забудова сформувалася у 1960х р. Починається від майдану Перемоги і закінчується на вулиці Київській. Довжина - 130 м.
У 2003 році під тиском ветеранів Великої Вітчизняної війни сесія міської ради прийняла рішення повернути одному кварталу історичної Театральної вулиці назву вул. Героїв Сталінграда, мотивуючи це тільки тим, що у 1981р. уся вул. Театральна була перейменована на вул. Героїв Сталінграда.

]]>

Площа Корольова (майдан Рад) https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=1561 https://zt-news.org.ua/index.php?newsid=1561 1561 Вулиці Житомира Thu, 28 Mar 2013 06:44:54 +0200

До лютого 2007 року народний топонім, неформальна назва колишнього майдану Рад ,що виникла в 1971 р. після встановлення на ньому пам'ятника академіку Сергію Корольову...]]>

До лютого 2007 року народний топонім, неформальна назва колишнього майдану Рад ,що виникла в 1971 р. після встановлення на ньому пам'ятника академіку Сергію Корольову.
Виникнення неформальної назви майдану у той час, коли він вже понад 10 років мав офіційну назву (майдан Рад), пояснюється тим, що, як і в інших подібних випадках стосовно майданів (у попередні десятиріччя), до нього адресувалися будівлі, що фактично розміщувалися на майдані. Отож офіційна назва, маловідома населенню, існувала віртуально сама по собі, а в розмовній практиці житомирян виникла своя назва пов’язана з пам'ятником видатному землякові, встановленому в центрі майдану, і яка й застосовувався не тільки населенням в розмовній практиці, а й іноді в газетних публікаціях та телерепортажах, аж допоки в лютому 2007 року рішенням сесії міської ради майданові не було офіційно надано ім'я Сергія Корольова.

]]>